У нутрощах моїх, в таємних схронах,
Отам, де серця міститься підвал,
Де час од часу кров моя холоне,
Завівся невеличкий канібал.
Лихий і ненажерливий, як прірва,
Ні вситити його, ані приспати,
То тут, то там шматок найкращий вирве,
Вночі – і то мастак щось пожувати.
Він іноді краде у мене очі,
Він скептик, в нього погляд, наче лід,
Він наді мною лопає – регоче,
Він жили з мене тягне, паразит.
Ох, він мене вже вимучив порядно,
Та не скажу йому ніколи – згинь.
Він, може, котить серце до інфаркту,
Зате спасе його від ожирінь.
У нутрощах моїх, отут, у грудях,
Там, де душа надкушена місцями,
Живе мій канібал і жити буде,
Його не треба путати з глистами.
Останній день торкнеться мого лоба,
І надійде життя дев'ятий вал.
Не доля це, не старість, не хвороби –
Це з'їв мене мій власний канібал.
Немає коментарів:
Дописати коментар