ідилічна поемка

Мені це все осточортіло –

Ану всіх к бісу.

Я душу однесу і тіло

У скит до лісу.

Збудую хижу невелику –

Солома – стріха,

І буду жити там довіку

На зло всім лихам.

Довкола квітами засію

Чи лободою,

Дипломом фізика накрию

Баняк з їдою.

Із книг візьму Святе писання,

І більш нічого.

І буду з рання до смеркання

Молити Бога,

Щоби возніс думки-приблуди

Над суєтою,

Щоби в мої стражденні груди

Влив супокою.

З мирських пилюк душею встану

Від дум урочих

І може, Вічності загляну

В прозорі очі.

Зіллюся з небом воєдино,

Зіллюсь з землею,

Зіллюся з Богом-Духом-Сином,

Зіллюсь душею.

І засія блаженством хата

І храмом здасться,

Запахне ладан в ній і м'ята,

Запахне щастя...

Я власну пасіку надбаю

Обов'язково,

Над вухом бджілочки літають,

Бжумчать казково.

А в сотах мед – бальзам для тіла,

Напій із раю,

А я в диму духмяно-білім

Меди збираю.

Навколо щебет солов'їний –

Едем, та й годі,

І я, дикун щасливий, гину

У насолоді.

Навчусь в сопілку награвати,

Так, для забавки.

А забреде в мої пенати

Хтось типу Мавки,

Візьму отак – от за намисто

І до порога.

Не спокушай, скажу, нечиста,

Побійся Бога.

А щоб хоч чимось вгамувати

Гріховні струми,

Я буду тіло шматувати

Кавалком гуми.

Покаюсь щиро у гріхові.

( Ех, чорноброва! )

І в ніч піду, л-лихий, дубові

Рубати дрова.

І знову спокій, спокій, спокій

І в дні, і в ночі.

Я може вийду в світ широкий,

Коли захочу

Поглянути на всіх вас. Стиха

Прийду, постою...

І посміюсь беззвуким сміхом

Над суєтою.

І знову спокій, спокій, спокій..

Прості і звичні

Минати тихо будуть роки –

Цей шлях у вічність.

Я буду вік весь, взимку, літом

Ходити босий,

Сніги під п'ятами топити,

Збивати роси.

І доживу до років двіста,

Дитя природи.

Прийде до мене Смерть Костиста –

Нехай приходе.

Я сам їй косу поклепаю,

Вберуся в чисте,

І разом з нею заспіваю

Щось голосисте.

І скаже тихо Смерть Всесильна:

Ти вибач – мушу,

І забере мою стерильно

Чистеньку душу.

Ну ось і все...