Я був в часи доісторичні Динозавром,
Страшний на вигляд, а в душі – дитина,
Щипав собі п'янкі цілинні трави,
На сонці предковічнім ніжив спину.
У синяві озер з рептиліями грався,
Ганяв метеликів в порі післяобідній,
А по ночах у небо задивлявся,
Коли лились дощі метеоритні.
А в грудях мав міцних я серце стопудове,
Не серце, а турбіну для кохання.
Любив я Динозавриху казково,
Про неї думав з рання до смеркання.
Я посилав їй з Птеродактилем привіти,
Що почуттів найкращих в мене – стоси,
Зривав для неї екзотичні квіти
І папороті цвіт я їй приносив.
Та називав її так ніжно, мило – Дина.
Ще сонцем називав на небосхилі,
Казав їй, що вона одна-єдина
І що без неї дні мені не милі.
Та не діждався я від неї диво-слова,
І випав сніг на зарості тропічні.
Так наступив період Льодниковий,
І вимер я, дивак доісторичний.
Ну а душа в мені теперішнім вселилась,
Гайнувши крізь віки і крізь епохи,
І серце переповнене забилось,
А розуму, як в Динозавра, трохи.
Немає коментарів:
Дописати коментар