Коротко про автора: Олег Малашевський народився 3 листопада 1964 року в пологовому будинку (м.Овруч), зростав, навчався, працював .
життя - до вічності...
* * *
Життя – до вічності.
Літа – до мудрості.
Ніч – до світання.
Мить – до кохання.
Іду за мудрістю
На голос вічності,
Так довго спить
Жадана мить...
ця жінка – хто мені вона...
* * *
Ця жінка – хто мені вона,
А хто я їй – я хто для неї?
Так доля долю промина –
Дві невблаганні паралелі.
Я їй кажу: ідіть-ідіть! –
Кажу, а хочеться завити;
Я думав – це звичайна хіть,
А це - як сльози непролиті.
І розбігаються світи ,
Минають версти, віхи, дати -
Нема де ніжності лягти,
Нема де спомину пристати.
бажання
Чогось такого звичного,
Чогось такого вічного,
Чогось, щоб тільки – ах! –
Пробіглося на пальчи-ках.
Чогось недозбагнутого,
В дитинстві десь забутого,
Що досі не збулось,
Жаданого чогось.
Чогось незрозумілого,
Ледь чутного, несмілого,
Чогось, як перший сніг
Чи, як дитячий сміх.
Пір'їного, крилатого,
Щоб пахло тепло м'ятою,
Чогось, щоби вдихнув –
І дихати забув.
Щоб хтось прийшов тихенько так.
безсоння
На теплі клавіші душі
На чорно-білі,
Впадуть сніги – мої вірші,
Впадуть безкрилі.
Я буду мучити себе
Як тільки вмію.
Безсоння душу загребе
У безнадію.
І буде ніч, і самота –
Думок не буде.
Застромить чорна німота
Свій меч у груди.
А вічність зла жбурне мене
На плаху ночі,
А місяць рогом сколупне
Холодні очі.
Вуглинки-зорі пропечуть
Навиліт тіло,
В Чумацький Шлях мене зав'ють,
Як в саван білий.
Якщо захочеш, то прийди,
Поплач невміло.
Я знаю: ти і тільки ти
Мене убила.
ти - сон
Ти – сон, красивий сон,
В якому я крилатий
Не встиг тебе знайти,
Ледь-ледь тебе знайшов,
Моя найперша втрато.
Такий короткий сон,
Такий далеко-милий,
Розвіявся і зник,
Назавше відійшов,
І я складаю крила.
І я іду кудись,
Самотній в цьому світі,
Жалем гірким пропалений наскрізь,
Безповоротністю до сутінок прибитий.
А онде-ген синіє Кайзервальд,
Там ти живеш, нещасна чи щаслива,
А ось болять, впресовані в асфальт,
Чиїсь безсилі, безпорадні крила.
20 вересня
Ти знов прибігла із розлуки,
Втекла з колючого "прощай".
Я відгукнувсь на теплі звуки,
Сказала: змокнемо? – давай.
Останній грім, осіння злива,
І ми перемось під дощем,
А наших губ доспілі сливи,
Що ми чужі не знають ще.
Сховались в будці телефонній,
І сум цей знов прорізав сміх.
В прожилках синеньких долоні
Вертались в пустку рук моїх.
А потім шепіт до світання,
І хміль вина, і серця щем.
Та не вернулося кохання –
Ми просто змокли під дощем.
Підписатися на:
Дописи (Atom)