балада про загубленого сперматозоїда

Хапав життя нахрапливо і круто,
В нім сили життєдайні вирували,
Він був міцний на голову і джгутик,
Він був за формою і змістом – ідеалом.

Тьма поколінь трудилася на нього,
До забуття, до кров’яного поту,
I кожен з предків не жалів нічого,
Щоб генофонд покращити на йоту.

I ось він є – перлинно чистокровний!
I ось він є – чіткий, як аксіома!
Між спермобратії він лідер безумовний,
На волю рветься кожна хромосома!

Чекав лишень п’янкої миті старту,
Щоб ринути вперед з натхненням лева,
Щоб молодо, схмелівши від азарту,
Плисти, як бог, в потоці насіневім.

Він знав, що схилить в дикім марафоні
„to be or not to be” на користь „бути!” –
Зійде і процвіте в жіночім лоні ,
Він брав життя нахрапливо і круто!

І ось жаданий постріл оргазмовий,
На волю, геть з проклятого тунелю
Широкий світ – для розвитку умови!
Егей, несіть, життєві каруселі!

Дорогу першому! З дороги, недоноски!
Летiв вперед, снаги i сили повний,
Летiв вперед, мов по гладеньких дошках,
По головах братiв єдинокровних...

Не всім під силу марафонське пекло,
Вмирали слабші, падали на спину,
А вiн вже чув, що зовсім недалеко
Омріяна його яйцеклітина!

Та що це, доле? Проклята будь тричi!
М’який удар в м’якеньку перепону,
I вигнувся в судомi iстерично,
Випльовував нiмий, смертельний стогiн,

Назад, назад, так страшно помирати!
Та задні підпирали i душили,
А спереду – стіна, немов iз вати,
I вирватися вже немає сили...

Підступність зла гумової в’язниці –
Розтягував її в надії ходу,
Здавалося, ще трохи – i звільниться,
Ілюзія у сутінках свободи...

Ну от i все... нездійснені надії,
На старті смерть – безглузда i дурна,
Година-двi, i спокій все накриє,
Полегшення і тиша кам’яна...

Замріть – да Вiнчi, Моцарти, Гомери!
Наполеони з Цезарями – встати!
Він може б став творцем нової ери,
Він може б зміг небачено сіяти!

Та тільки доля посміхнулась криво,
Та тільки смерть дихнула дихом трупним,
Господар зняв

перевіреного

електронікою

презерватива

I викинув через вiкно, на клумбу...

Рожева нiч... фiалки пахнуть лiтом,
Цвiркун шлiфує пiсню старувату,
Все аж кричить, волає – жити! Жити!
I гiрко так, так прикро помирати...

Крутилася тихесенько планета,
Ішло життя своєю чередою,
Крізь небо в прiрву падала комета,
Подiбна чимось на сперматозоїд...

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО ВIД АВТОРА

(автор встає i каже з пафосом):

Нас СНIД в свої затягує тенета...
Я знаю...знаю...Але знов i знову
Благаю вас усiм єством поета –
Не користуйтеся гондонами, панове!

Ото подумаю, і кров моя холоне:–
Це ж скільки геніїв загинуло в гондонах!...