Я всі ребра віддам – сотворіть мені Жінку!

Коротко про автора: Олег Малашевський народився 3 листопада 1964 року в пологовому будинку (м.Овруч), зростав, навчався, працював . Це перша і остання добірка ще юнацьких спроб.

життя - до вічності...

* * *

Життя – до вічності.

Літа – до мудрості.

Ніч – до світання.

Мить – до кохання.

Іду за мудрістю

На голос вічності,

Так довго спить

Жадана мить...

ця жінка – хто мені вона...

* * *

Ця жінка – хто мені вона,

А хто я їй – я хто для неї?

Так доля долю промина –

Дві невблаганні паралелі.

Я їй кажу: ідіть-ідіть! –

Кажу, а хочеться завити;

Я думав – це звичайна хіть,

А це - як сльози непролиті.

І розбігаються світи ,

Минають версти, віхи, дати -

Нема де ніжності лягти,

Нема де спомину пристати.

бажання

Чогось такого звичного,

Чогось такого вічного,

Чогось, щоб тільки – ах! –

Пробіглося на пальчи-ках.

Чогось недозбагнутого,

В дитинстві десь забутого,

Що досі не збулось,

Жаданого чогось.

Чогось незрозумілого,

Ледь чутного, несмілого,

Чогось, як перший сніг

Чи, як дитячий сміх.

Пір'їного, крилатого,

Щоб пахло тепло м'ятою,

Чогось, щоби вдихнув –

І дихати забув.

Щоб хтось прийшов тихенько так.

безсоння

На теплі клавіші душі

На чорно-білі,

Впадуть сніги – мої вірші,

Впадуть безкрилі.

Я буду мучити себе

Як тільки вмію.

Безсоння душу загребе

У безнадію.

І буде ніч, і самота –

Думок не буде.

Застромить чорна німота

Свій меч у груди.

А вічність зла жбурне мене

На плаху ночі,

А місяць рогом сколупне

Холодні очі.

Вуглинки-зорі пропечуть

Навиліт тіло,

В Чумацький Шлях мене зав'ють,

Як в саван білий.

Якщо захочеш, то прийди,

Поплач невміло.

Я знаю: ти і тільки ти

Мене убила.

ти - сон

Ти – сон, красивий сон,

В якому я крилатий

Не встиг тебе знайти,

Ледь-ледь тебе знайшов,

Моя найперша втрато.

Такий короткий сон,

Такий далеко-милий,

Розвіявся і зник,

Назавше відійшов,

І я складаю крила.

І я іду кудись,

Самотній в цьому світі,

Жалем гірким пропалений наскрізь,

Безповоротністю до сутінок прибитий.

А онде-ген синіє Кайзервальд,

Там ти живеш, нещасна чи щаслива,

А ось болять, впресовані в асфальт,

Чиїсь безсилі, безпорадні крила.

20 вересня

Ти знов прибігла із розлуки,

Втекла з колючого "прощай".

Я відгукнувсь на теплі звуки,

Сказала: змокнемо? – давай.

Останній грім, осіння злива,

І ми перемось під дощем,

А наших губ доспілі сливи,

Що ми чужі не знають ще.

Сховались в будці телефонній,

І сум цей знов прорізав сміх.

В прожилках синеньких долоні

Вертались в пустку рук моїх.

А потім шепіт до світання,

І хміль вина, і серця щем.

Та не вернулося кохання –

Ми просто змокли під дощем.

донька у мене буде...

Я так собі гадаю,

Донька у мене буде –

Маленький теплий вузлик

З іскринками в очах.

Донька у мене буде –

Навчуся і по ранках

Вплітатиму у кіску

Великий білий бант.

Я так собі гадаю,

Донька у мене буде,

Яку, тихцем від мами,

Твоїм ім'ям назву.

злий вірш

Я пробачаю Вам, міледі,

Все, що було й чого не буде.

Які ж ми все-таки кумедні,

До дива недоречні люди.

Ах, Ви так граєте майстерно,

А я Вам так майстерно вірю,

Ах, Ви вся світла ефемерно,

А я такий безжально сірий.

Ви щось знайти в мені хотіли

І не знайшли – яка скорбота!

А серце, серце зачепили –

Цей дзвін в дзвіниці ідіота.

І він гуде, ламає ребра,

А я раніш цього не вгледів.

Ну, значить так мені і треба.

Я пробачаю Вам, міледі.

Я пробачаю Вам, міледі,

На всі віки, на всі епохи

Все те, що згинуло у Леті,

Все те, чого лишилось трохи:

І азіатські ваші очі,

З яких напився я безсоння,

Якими марив в пеклі ночі;

І дотик теплої долоні;

І Ваші губи небезпечні,

Яких я ледь торкнувсь губами;

І ті слова напівсердечні,

Що рідко говорились Вами.

Ваш тихий сміх далеко-милий;

І Ваших брів холодні злети;

І все, чого я не осилив, –

Я пробачаю Вам, міледі.

перший осінній ранок

Дякую вам за безсоння,

Дякую вам за біль.

Ранку гривасті коні

Скачуть на водопій.

Скачуть з густющої ночі,

В скроні копитами б'ють,

Там де джерела-очі,

Воду солону п'ють.

Дякую вам за нещирість

Ваших холодних уст.

Онде, як зрада виріс

Сонця терновий кущ.

Перший осінній ранок

Серце зламав в долонях.

Дякую вам за рану,

Дякую вам за безсоння.

7 листопада

Я придумав тебе,

Ти придумала розлуку,

А огрядна молодиця в барі

Придумала каву.

З усіх цих вигадок

Кава була, мабуть, найгіршою.

не люблю, як вмирають лелеки...

Ти далека, безжально далека...

Тихий погляд, усмішка – і все.

Це сьогодні загинув лелека,

Що колись нам діток принесе.

І не треба останнього слова,

Без кохання, без зла, без вини.

Ми пройдемось по вулицях Львова,

Ах, як холодно їм восени!

Ходять справно, на диво трамваї,

Тільки нам в протилежні кінці.

Я рукою тобі помахаю,

І не блисне сльоза на щоці.

Буде пусто, а отже, і легко,

Осінь сумом зайшлася дарма.

Тільки жаль, що загинув лелека.

Тільки жаль, що лелеки нема.

Я віддаю твою свободу...

* * *

Я віддаю твою свободу,

Бо і своєї ніде діти.

Ти не шкодуй для мене льоду –

Мені його не розтопити.

Я не ввійду в твої палати,

Бо на взутті багато бруду.

Ти не зуміла покохати,

Ти не зумієш й позабути.

Обманюй дні, обманюй ночі,

Шукай себе, мене втрачай.

А я нічого не пророчу,

Я не пророчу, тільки знай;

Я докір твій твоя провина,

Що буде довго ще жевріти.

А ти моя одна-єдина,

Мій біль, мій сніг посеред літа.

Проминіть ледве-ледве, безслізно...

* * *

Проминіть ледве-ледве, безслізно,

Безтурботно – нехай не болить.

Вам до мене вертатися пізно,

Не вертайтесь, молю, – проминіть.

Заберіть ваші з пам'яті очі,

Ваші губи зі снів заберіть,

А взамін я нічого не хочу,

Не терзайте мене – проминіть.

Не лишаймося друзями з вами,

Не робімо із зір ліхтарів.

Розминемось, закреслимось днями

І мовчанням холодним віків.

Не тримаю ні крихітки зла вам,

Терпко-тепло вас в грудях ношу.

Я покину це місто небавом,

Вам, як пам'ять, його залишу.

з дмітрія кондрашова

Він поет – лицар слова і дії,

Він красивий в застіллі, в бою;

Ти що хочеш кажи – розумію,

Що для тебе я зайвим стаю.

Він поет – суміш бога і звіра,

Він навіює холод і страх;

Ти не тут – ти вже іншої віри,

На мені вже твій погляд потах.

Він поет – він усе зрежисує

По-великому – без каяття,

І придумана смерть вкоронує

Це коротке бурхливе життя.

Ти не думай, що скаржусь чи плачу –

В трохи іншу я бавлюся гру –

І живу і загину інакше –

Та яке там „загину” – помру.

з усіх пекучостей...

* * *

З усіх пекучостей я виберу кохання,

З усіх нещиростей – твоїх усмішок лід,

З усіх відвертостей я виберу мовчання,

З усіх слідів – твій полиновий слід.

майже галілей

МАЙЖЕ ГАЛІЛЕЙ

Я скоро зовсім відречусь

Очей твоїх, моя омано,

Піду і більш не повернусь,

У пустці днів мій слід розтане.

Я не знайти тебе не міг,

Бо ти, як істина, – єдина,

Я відречусь, хоч це і гріх,

Хоч це страшна моя провина.

Я б на вогні твоїм згорів –

Лиш попіл рознесло вітрами,

Та хто б за мене повторив,

Що я люблю тебе без тями.

Я скоро зовсім відречусь...

stop - кохання

В тебе губи колючі трохи,

Зимний ніс твій і зимний лоб.

Цілувались ми край дороги

В ніч осінню під знаком " STOP ".

Ми щасливі, а може п'яні,

Цілувались, зігрітись щоб.

Хто ми, хто ми – чужі, кохані? –

В ніч холодну під знаком " STOP ".

Спало місто, сповите снами,

Тільки зір в небесах переляк.

І світилося " STOP " над нами –

Зодіаку 13-й знак.

не запрошуй мене на весілля

Ти запросиш мене на весілля,

Я прийду – а чому би ні,

Принесу хризантеми білі,

Квіти пізні,

Сумні.

Я прийду і прийду провинно,

Ти пробачиш за все мені,

І тобі вже не буде зимно

В сніжно-білім своїм вбранні.

Я твою поцілую руку,

Щось вітальне пролепечу.

Замаскую ретельно муку.

Біль на волю не відпущу.

Як я буду сміятись щиро,

Голосніше, дзвінкіше всіх

Так правдиво, що й сам повірю

В свій фальшивий і мертвий сміх.

Ти запросиш мене на весілля,

Я прийду – а чому би ні,

Принесу хризантеми білі.

Гірко пахнуть ці квіти

Сумні.

ти край річки гірської стоїш...

* * *

Ти край річки гірської стоїш...

Ти сама як ріка...

Неперервно приходиш і йдеш неперервно.

Ти і є і нема...

І любов і розлука тривають…

Камінці підбираєш і в річку

Закидаєш в зажури імлі...

А я, навіть, не камінь, кохана,

Я не камінь, що пада у воду, –

Я від каменю слід на воді,

Ледь помітні від каменю хвилі,

Що до тебе біжать, пестять ноги твої

І вмирають, назад не вернувшись.

скажіть, ви чули, як сльоза...

* * *

Скажіть, ви чули, як сльоза упала –

Дурна сльоза – на жовтий лист кленовий,

Скажіть, ви бачили ходи прощальну муку,

Яка в нічному мареві розтала.

Це я пішов богинь творити нових,

Богиням іншим цілувати руки.

не збивайте мене з пантелику

От, нарешті, притишився біль мій.

Відійшло і мале, і велике.

Я щасливий, як сто божевільних.

Не збивайте мене з пантелику.

Вам чомусь дотепер ще не видно,

Що невидимим став я, безликим,

Що я зник, розчинився безслідно.

Не збивайте мене з пантелику.

Пам'ятати про мене не треба –

Ваша пам'ять сидить в мені криком.

Залишайтеся зіркою в небі.

Не збивайте мене з пантелику.

останній вірш

Я злий, я хочу ваших сліз,

Рясних, змальованих з дощу,

А я б у теплий дім заліз

І слухав в шибках дзеньк плачу.

Я злий, я хочу ваших мук,

Щоб з мук сплітався навіть сміх.

Бажаю вам байдужих рук,

Бажаю вам сердець німих.

О ні! Я доброго добріш,

Беру назад цю лютість фраз.

Я вам пишу останній вірш,

Я вас люблю останній раз.